Таємний агент Микола Глущенко

Стипендії Павла Скоропадського і Романа Смаль-Стоцького

Глущенко — ровесник ХХ століття. Народився він 1901 року в Новомосковську на Катеринославщині. Мостити життєвий шлях йому доводилося на страшних середохрестях, поруйнованих двома світовими війнами й безліччю політичних катаклізмів. Вчився Глущенко в комерційному училищі в Донецьку. Любов до живопису прокинулася вже тоді: оформлював декорації для вистав, мріяв про фахову освіту.  

<p>Микола Глущенко, 1920-ті роки</p>

Однак український Південь, як писав Глущенків ровесник Юрій Яновський, став якраз світом, розчиненим навсібіч і поруйнованим усіма вітрами історії.  Сімнадцятирічним Глущенка разом з іншими студентами училища мобілізували в денікінську армію. Втікши з таборів інтернованих у Польщі, він опиняється в Німеччині. 

Його веде спрага творчої самореалізації. У Берліні мусив застановитися над власною національною ідентичністю й налагодити контакти з українською політичною еміґрацією. Стипендія гетьмана Павла Скоропадського, фінансова підтримка колишнього представника УНР в Німеччині Романа Смаль-Стоцького уможливили освіту спершу в приватній школі-студії  Балушека-Кампфа. А потім у вищій школі образотворчих мистецтв. Якраз на студійних заняттях Микола познайомився з Марією Браунштейн: намалював портрет дівчини, яка згодом стала його дружиною. Кажуть, у Берліні український юнак вчився в того самого австрійського професора Ашбе, котрий опікувався і ще одним студентом — Адольфом Гітлером. 

У 1921 році Глущенко познайомився із Володимиром Винниченком. Ще у  Берліні знаменитий політичний еміґрант матеріально допоміг двадцятирічному юнакові завершити навчання. Тоді Глущенко малює Винниченків портрет. Їхнє спілкування спонукало й самого Володимира Кириловича повернутися до давнього захоплення живописом. До слова, Винниченко допоміг організувати першу персональну виставку Глущенка — у берлінській галереї Каспер.  

Вони разом їздять на етюди, відвідують виставки й вернісажі. Уже 6 жовтня 1925 року Винниченко записує в щоденнику: "Візита Глущенка. Робить успіхи малий. Здається, буде помітний талант". Сподобалася старшому приятелеві й  подарована підопічним маляром картина "Любовна пара".  

Перебравшися до Франції, вони так само багато спілкуються. Життя складалося богемне, невлаштоване. Захоплюються рибальством, плаванням, багато мандрують у пошуках сюжетів. Утім Микола Глущенко вже тоді цілеспрямовано й працьовито вибудовує основи майбутньої кар՛єри. 

"Тепер я знаю, хто я є"

У німецькій столиці ще 1922 року зав’язалася дружба двох молодих українських художників — Миколи Глущенка та Олександра Довженка. Останній вчився тоді на стипендію харківського Наркомосу, кілька років відбувши на дипломатичній і, як тепер уже знаємо, аґентурній роботі. Ймовірно, саме у розмовах із запальним Довженком визрівали думки про повернення на Батьківщину. 

<p>Микола Глущенко портрет Олександра Довженка, 1920-ті роки</p>

Олександр Довженко таки володів неймовірною здатністю переконувати, захоплювати співрозмовників своїми ідеями й перспективами. Микола Глущенко намалював портрети Олександра та Варвари Довженків. Він тоді захоплювався манерою близького до імпресіонізму шведського  живописця Андерса Цорна. Довженків портрет уже засвідчує добре володіння імпресіоністичною технікою. 

А 1923 року Глущенко дарує радянському другові автопортрет із написом на звороті: "Тепер я знаю, хто я є". Мабуть, це якраз момент усвідомленого вибору національно-культурної тожсамости. Художник проте замість Харкова чи Києва їде до Парижа. До речі, про його наміри повертатися на Батьківщину свідчить, очевидно, й те, що одружився він у радянському консульстві. 

1925-го на замовлення торгпредства СРСР Глущенко оформив радянський павільйон Ліонського ярмарку. Незабаром мав персональну виставку в Парижі, кілька років поспіль експонувався в Салоні незалежних. 1 лютого 1928 року Володимир Винниченко записав у щоденнику, що 16 газет уже дали дуже прихильні відгуки про картини українського художника в Салоні.  

Того ж 1928-го Винниченки відвідали Глущенка у його новій домівці. Не без іронії щодо ідилічного ладу молодої родини Винниченко описав інтер՛єр і побут  художника: "У Глущів. Хлоп՛ята дуже горді своїм home՛ом. Понавішували тканини та плахт на стіни, на підлозі розстелили  молдаванські килимки, контрабандою привезені матір՛ю Марусини з Румунії. Картини, ґравюри,  абажурчики на кольорових стьожечках. Глущ з закачаними рукавами — за кухаря. Чудову зупу з м՛яса зробив і сяяв весь від ґратуляцій".

Також у Парижі Глущенко відкрив мистецьке ательє на вулиці Волонтерів, 23: там бували і знамениті моделі, й просто приятелі майстра, популярність якого невпинно росла. Заходили сюди й українські еміграційні діячі, зокрема Василь Вишиваний і чільний ідеолог українського руху Дмитро Андрієвський. Коли 1930-го Олександр Довженко приїхав до Парижа демонструвати "Землю" й "Арсенал", друзі знову зустрілися. Глущенко тоді вже був остаточно налаштований на повернення.

Наприкінці 1920-х Глущенко налагоджує творчі контакти з галичанами. У 1931 році Асоціація Незалежних Українських Мистців влаштовує у Львові виставку за участю західноєвропейських майстрів. Як згадував співорганізатор імпрези Святослав Гординський, саме Глущенко роздобув рисунки, гравюри й літографії  Пабло Пікассо та Марка Шагала. 1934 року АНУМ видала двомовну — українською та французькою — монографію про творчість Миколи Глущенка з переднім словом Павла Ковжуна та Святослава Гординського. А роком раніше в Парижі вийшла монографія Анрі Пулея "Глущенко".

Окрім пейзажів Глущенко пише портрети знаменитих письменників та художників, зокрема Ромена Роллана, Анрі Барбюса, Поля Сіньяка. Вони справді видатні митці, а до того ж — "друзі Радянського Союзу". Крім того, наприкінці 1920-х художник виконав і спеціальне завдання із Москви. У жовтні 1927-го на паризькому процесі над Самуїлом Шварцбардом, убивцею Симона Петлюри, Глущенко намалював кілька портретів. Зокрема й самого підсудного. Вони для чогось були потрібними радянським енкавеесівцям. 

У Франції секретний аґент Ярема має спеціальне завдання. Він, сказати б, "пасе" одного з найнебезпечніших ворогів радянської влади, колишнього главу уряду УНР та очільника Директорії — Володимира Винниченка. Вони давні друзі, але від якогось моменту про їхні зустрічі знають і в Москві.

Розвідник Ярема передав для радянських спецслужб багато важливої інформації, зокрема секретні креслення військової техніки. Але небезпека викриття ставала все очевиднішою. У Франції пройшло кілька успішних операцій з ліквідації радянської резидентури. Художник не витримує психологічного напруження і втікає до Іспанії. Тодішнє його назверх безтурботне життя світського лева приховувало нервове виснаження. Усе настійніші прохання дозволити повернутися до Союзу не задовольняли аж до 1936 року. 

Дев’ятиметрова кімната у московській комуналці

На питання, чому він згодився співпрацювати з радянськими спецслужбами, відповісти нелегко. Очевидно, не був у свої юнацькі роки аж так досвідченим у політиці. Не уявляв до кінця всіх загроз і наслідків.  

<p>Особиста справа Миколи Глущенка</p>

Можна уявити, яким потрясінням для представника паризької богеми стало облаштування у радянській столиці. Москва другої половини 1930-х не могла видатися комфортним простором. Ішли гучні політичні процеси, крутився маховик великого терору, нічні арешти й безслідні зникнення ставали рутинною нормою. А в газетах, які вражали примітивністю офіційної пропаганди, пильні радянські трудящі все вимагали справедливої й безжальної кари для щойно викритих злісних шпигунів, котрі всі як один працювали на капіталістичні держави. 

У цьому театрі абсурду вчорашні великі вожді ставали підлими ворогами народу й самі ж каялися в судових залах у своїх гріхах. Осяйним божеством зоставався тільки очільник правлячої партії, про якого складали вірші й пісні сонми гімнотворців. До речі, місто, де пройшли дитячі роки Миколи Петровича, тепер називалося Сталіно.

Неймовірним випробуванням мусив здаватися й сам радянський побут. Родина заслуженого "бійця невидимого фронту" з малою дитиною отримала дев’ятиметрову кімнату в столичній комуналці, з неодмінними "примусами" й сварками сусідів. Бракувало найелементарніших речей, звичних дрібниць рівня ліків та щоденних засобів гігієни, без яких неуникні житейські прикрощі часом оберталися проблемами мало не вселенського масштабу. Марія, дружина художника, ніколи не жила в Росії, і порівняння паризького минулого та московського сьогодення стало для неї особливо травматичним. 

У 1937 році у київському будинку офіцерів відбулася персональна виставка Миколи Глущенка. Для співвітчизників, відлучених від західних стильових шукань, це стало справжнім відкриттям. На обговоренні тоді виступали Микола Бажан, Анатоль Петрицький, зав’язувалася приязнь з першорядними українськими митцями. 

Проте знайшлися й охочі виявити пильність та відданість радянській  владі. Такий собі інформатор на псевдо "Агафон" одразу просигналізував начальству, що Глущенко, агент західних спецслужб, був у Києві для встановлення контактів з українським фашистським підпіллям. Але добродій цього разу перестарався. На рапорті "Агафона" збереглася дописка: "розстріляний як провокатор".  

І, може, найстрашнішим для Глущенка лихом стала необхідність навернення до соціалістичного реалізму. Художник, що умів передати на полотні неймовірну красу й принадність людського тіла, колористику пейзажів, гру світла й тіней, тепер мусив продукувати одноманітні зображення ленінських місць. Він виконував горезвісні соціальні замовлення, втрачав себе як творчу індивідуальність, давав на виставки речі, що нічим не вирізнялися на тлі подібних шедеврів цього вигаданого в партійних кабінетах стилю. 

У 1940-ві Глущенко підтримував приятельські стосунки з Довженком. У Берліні вони плекали амбітні плани. У Парижі були вже визнаними майстрами. А у повоєнній Москві обоє розуміли, що втрачають себе як художники. Ми ніколи не дізнаємося, чи говорили вони про цей травматичний досвід, чи шкодував Глущенко про зроблений не без Довженкового впливу вибір.

Знову агент у Берліні

Віддаючи кесареві кесареве, тобто тиражуючи зображення "ленінських місць", Глущенко продовжує займатися пейзажним живописом. 1940 року його посилають до Німеччини як  куратора виставки "народного мистецтва СРСР". Пакт про дружбу між Союзом та гітлерівським Рейхом щойно підписано, треба було її потверджувати справами. 

Ту виставку в Берліні відвідав міністр закордонних справ Рібентропп і вручив радянському гостеві подарунок: альбом із тридцятьма літографіями акварельних робіт Адольфа Гітлера. Так фюрер хотів виявити своє захоплення одним із найкращих, за його словами, пейзажистів Європи. 

Альбом потім довго тримав у себе Сталін, але повернув власникові. А от коли вдова Миколи Петровича віддала реліквію радянським чиновникам, вона безслідно щезла. Ринкова вартість тих тридцяти аркушів просто зашкалює, і важко вгадати, на якому аукціоні вони колись виринуть.

Окрім дарунка колеги-художника, куратор привіз тоді матеріали, які свідчили, що Німеччина готується до нападу на СРСР. Його дані лягли на стіл Сталіна в червні 1940-го, за 5 місяців до знаменитої шифровки японського резидента Ріхарда Зорге.

Громадянин з "ненашою" газетою в елеґантному піджаку 

1944 року Глущенка нарешті відпустили до Києва. Зав՛язувалися нові стосунки й дружби. Його картини ставали візитівками українського мистецтва. Але у 1940-50-ті звинувачення в імпресіонізмі могло бути й небезпечним. Адже офіційна радянська критика ніколи цей стиль не визнавала, і час від часу нападки посилювалися, перетворюючися в ідеологічні кампанії.  

У 1970-ті Микола Глущенко відібрав кілька сотень своїх соцреалістичних робіт, які заборонив експонувати. Ряд його полотен загинули в роки війни. І попри все, спадщина митця вражає. Він заповів державі 1250 картин. Щедро роздаровував написане друзям, колегам. Охоче запрошував до майстерні, аби показати щойно завершене. 

І картини, і сама особистість Миколи Глущенка сприймалися сучасниками як щось виняткове у своїй значущості. На тлі понурих соцреалістичних ландшафтів він виглядав таки екзотично. Прямуючи в майстерню, завжди заходив уранці в "Інтурист" купити французьку L'Humanité. Іншої іноземної періодики, окрім органів комуністичних партій, в українській столиці тоді, зрозуміло, не продавали. Уже сам вигляд громадянина з "ненашою" газетою в кишені елеґантного твідового піджака змушував перехожих на вулицях напружуватися й озиратися.