Назад
«Усе починалося з кропіткого збирання знань»
Леонід
Фінберг
Леонід Фінберг – лауреат премії «Світло Справедливості» 2018 року. Соціолог, дослідник культури, головний редактор видавництва «Дух і літера», упорядник багатьох книжкових серій, директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства. Про нього хочемо говорити як про хранителя книжок і пам’яті, що майже одне й те саме, бо одне виникає з другого. Спускаєшся у його володіння й думаєш про перших хранителів Александрійської бібліотеки. І йдеться не про розміри, а про спраглість.
1.
Леонід Фінберг, причетний до видання майже тисячі книжок, народився у домі, де було їх лише декілька. Батько – робітник, мама – бухгалтерка, обидвоє читали радянські детективи, і син з ними. Це були не найтемніші часи для книжок, але й не світлі. Радянська держава забороняла тексти, що могли «нашкодити» громадянам: змусити їх думати, цікавитися світом і ставити запитання. Бо такі громадяни – найнебезпечніші.
– Як жити, коли доступ до книжок обмежений? – запитую пана Леоніда.
– Якщо ти маєш таку потребу, то шукаєш книжки в кожній шпарині, – відповідає він.
Перші дитячі книжки Леонід Фінберг отримав від родички з Москви. Вона працювала бібліотекаркою і могла забирати списані, відтак надсилала їх Леонідові. Так до нього потрапили історії про Буратіно, Гуллівера, Мюнхгаузена.
2.
У 14 років Фінберг вступив до Київського механічного технікуму. Там він познайомився з хлопцями, які стали його друзями. Бачив, що вони були з інтелігентних родин, розумні, начитані.

– Я почав ходити до них в гості й побачив, що люди вдома мають цілі бібліотеки: наукові праці, романи, збірки віршів, – пригадує пан Леонід. – Позичав у друзів книжки. Потім пішов до бібліотеки. Шукав щось, що зацікавило б мене. Це був спорадичний, безсистемний пошук, бо я і не знав, що шукати. Розумів: я – єврей, живу в Україні, тож хотів знайти книжки, які допомогли б мені розібратися з історією. Бо все, що я до того часу чув, здавалося мені непереконливим. Поступово я зрозумів, що потребую надійніших джерел, аніж ті, що тоді так легко йшли до рук.
3.
Наприкінці 1970-х двадцятирічні українські та єврейські дівчата і хлопці заснували молодіжний клуб імені Петра Запорожця, Ленінового послідовника. Цим прізвищем вони відволікали увагу комсомолу від вечорів української та єврейської поезії, лекцій про мову чи про традиційні весілля в українських селах.
– Ми намагалися робити щось живе на противагу тому мертвому, що нас оточувало. Тоді я і познайомився з молодими активістами, почув людей, які природно розмовляли українською.
Коли Борис Антоненко-Давидович читав молодим людям лекцію про скасовану літеру «ґ», яку не впускали ані в підручники, ані у словники, Леонід майже не розумів, чому це так важливо. Він ще спілкувався російською. Однак невдовзі почав вчити українську і зрозумів, чому мова не може втратити жодної своєї літери.

Клуб запрошував читати лекції і Михайла Брайчевського, українського історика й археолога. Він водив молодь на екскурсії київським Подолом, знімаючи з його вуличок рік за роком, період за періодом.
– Він собі вів, а ми за ним ішли, – розказує пан Фінберг. – Казав, подивіться, на цьому будинку написано, що тут ночував Петро I. Жодного такого свідчення в жодному архіві не існує. Але тут у середині ХІХ століття жила родина Балабухів, кондитерів, яких знала вся Європа.

І вулиця Сагайдачного мала сповнюватися уявними пахощами родинного фірмового варення. Брайчевський розповідав їм про те, про що б ніхто не розповів. Молодий Фінберг шукав, що ж було на цих землях насправді, перебирав картотеки Бібліотеки КПРС (нині – Парламентська), бібліотеки імені Вернадського й заглядав у букіністичні крамниці.

Йому траплялися бібліотекарі, які інколи давали почитати те, що не встигли забрати «спецсхрони», куди передавали примірники «шкідливих» книжок.

– Це були тексти, які давали інше, не радянське бачення історії. Наприклад, я прочитав працю філософа Вілена Горського про авторитарний і тоталітарний устрої. Також я вже трохи знав єврейську історію й імена, які були майже забуті: Хаїм Нахман Бялик, Володимир Жаботинський. Поему Бялика про погроми «У місті різанини» ми з другом почергово переписували – сторінку я, сторінку він. Нещодавно я переглядав свої архіви і знайшов ті рукописні сторінки.

КДБ, звісно, говорив з учасниками клубу про книжки й те, які варто читати, а які ні.
4.
Тільки той перший досвід читання, розповідає пан Фінберг, був хаотичним і безсистемним. Тепер він вважає, що 90 відсотків прочитаного тоді – згаяний час.

Системність почала з’являтися, коли Леонід Фінберг познайомився з письменником і літературознавцем Мироном Петровським, помешкання якого було одним із дисидентських осередків у Києві.

Петровський мав велику бібліотеку зі знаковими творами двох останніх століть. Також у його домі часто бували філолог Андрій Білецький, мистецтвознавець Вадим Скуратівський, письменник та лікар Юрій Щербак. Квартиру Петровського пам’ятають як затишне місце між Бессарабкою, Хрещатиком та Університетом, де читали Гемінґвея, Ремарка, говорили про Пікассо, Малевича, французькі фільми та джаз. За це КДБ 1959 року вигадав для них назву «літературна забігайлівка». Втім Фінберг потрапив до того дому пізніше.
– Десь 1975 року, – пригадує пан Леонід. – Я був активним, але неосвіченим. Якось у гості до Мирона прийшов академік Білецький, який знав кілька десятків мов. І я його переконував, що треба вчити польську, бо я от її вивчив і маю змогу читати їхні тексти. Добре, що вони ставилися до мене з доброю іронією. Спершу я був слухачем, а згодом долучався до діалогів Петровського і Скуратівського. Згодом ці зустрічі переросли у взаємини, я отримав доступ до хорошої літератури. Мене тоді вразила книжка «Вехи»: як тогочасна інтелігенція осмислювала російську революцію. Такої глибини не було в радянських книжках. Частіше до рук мені потрапляли й українські автори. Мої читання ставали організованими та системними.
5.
Але все це відбувалося в житті пана Фінберга тоді, коли він займався кресленнями у проєктному бюро на Бессарабці. Там він пропрацював 25 років, від кресляра до начальника відділу:
– Прийшовши до гуманітаристики, я мав надолужити значно більше за моїх друзів філологів чи соціологів, але також я набув унікальний технічний досвід, якого не набули вони.
Цілковите занурення Фінберга в гуманітаристику, входження, говорячи його ж словами, у другу половину життя відбулося наприкінці радянської доби. Він звернувся до соціології, до єврейських студій і до видавничої справи.

– Кілька поколінь єврейських родин були відірвані від свого коріння, від знань про історію й культуру. Одних вбили під час Голокосту, інших – у сталінських таборах. Євреї не мали жодних книжок. Водночас не було людей, які здобули юдейську освіту, бо їх вбили, а ті, які вціліли, – емігрували. Тож коли я взявся створювати Центр юдаїки, все починалося з кропіткого збирання знань.
6.
Цю історію можна було би почати так: чоловік, який народився в домі, де було лише кілька книжок, за життя «пограбував» три бібліотеки. Це був би жартівливий початок, який Леонід Фінберг мені би пробачив.
‍
Йдеться про зникомі книгозбірні, які отримали нове життя завдяки видавцю та його команді. Першу зберігали в синагозі на Щекавицькій. Пан Фінберг бачив тамтешні книжки і якось жартома сказав рабинові синагоги Якову Дов Блайху:
‍
– Ребе, Ти все життя читаєш одну книгу – віддай нам інші.

Ця одна книга –  Талмуд, а ребе має почуття гумору. Коли в синагозі почався капітальний ремонт, рабин зателефонував і сказав, що Леонід може забрати все, що йому треба. А ще додав, що навряд чи він знайде серед тих книжок щось особливе.
Книжки пан Фінберг вантажив у свій «жигуль» і п’ять разів повертався по них, знайшовши в бібліотеці молитовники практично з усіх містечок України й Талмуди початку XVIII століття. Забираючи книжки, пана Леоніда зацікавив контейнер на території синагоги. Його мали кудись відвезти, але ніхто до ладу не міг пояснити, що в ньому — бо ніхто і не знав. Пан Фінберг наполіг відкрити його й там знайшли ще півтори тисячі книжок: класиків єврейської літератури, підручники з їдишу. Усі ці книжки – основа книгозбірні Центру юдаїки.
7.
Наступна книгозбірня – із Соломонового університету. Коли навчальний заклад закривали, Фінберг попросив забрати книжки. Погодилися, бо, мовляв, їх все одно ніхто не хоче. Звідти пан Фінберг з командою привіз 30 тисяч примірників.

Леонід Фінберг повторює слова свого друга Мирона Петровського:
виступи забуваються, статті губляться, книжки залишаються.
У другій половині життя, від кінця 1990-х, відклавши креслення і будування атомних станцій, Леонід Фінберг працює видавцем. Понад 30 років тому його добрий знайомий Костянтин Сігов повернувся з Франції та створив видавництво «Дух і літера». Він запропонував пану Фінбергу стати співредактором однойменного часопису, а відтак співредактором та співдиректором видавництва.

Книжкам, які видає «Дух і літера», пасує назва видавництва. Ось деякі з найменувань: «Історичні есе» Івана Лисяка-Рудницького, «Джерела тоталітаризму» Ханни Арендт, «Минуле однієї ілюзії» Франсуа Фюре, а ще Мартін Бубер, Чеслав Мілош, Сергій Єфремов, Бруно Шульц. І йдеться не лише про книжки, а й цілі серії, як-от «Бібліотека юдаїки», «Постаті культури» з книжками про Пауля Целана, Сергія Параджанова, Олександра Корнійчука чи Миколу Зерова та інші.

– Скоро має відкритися музейна виставка про тисячу книжок видавництва «Дух і літера», хоча їх уже більше. Інколи й сам повірити не можу, – усміхається пан Леонід.
8.
Книгозбірня видавництва «Дух і літера» міститься під одним із корпусів Могилянки неподалік Дніпра. Окрім книжок, коридори й кутки тут зберігають ще і приватні архіви різних діячів. Я би назвала це збиранням пам’яті, тож не боюся сказати так: тут стелажі, тут гори пам’яті.
‍
Леонід Фінберг почав збирати архіви різних діячів в 1990-х, коли усвідомив, що люди відходять, помирають дисиденти, помирають єврейські письменники, їхні будинки замикають, продають – і так навіки можна втратити сотні листів, рукописів і фотографій, які би свідчили не лише про людину, її роботу, а й про ціле століття.

Тож пан Леонід почав просити авторів та родини, передати йому архіви, аби їх не втратити.
– Нам вдалося зібрати архіви десятків єврейських письменників. І, може, це одне з найбільших зібрань їхньої спадщини у Східній Європі.
Один із великих архівів належить київському єврейському письменникові, перекладачу та драматургу Матвієві Талалаєвському. Тут і листи, і фото, і листівки – десятки папок. В одній із них зберігають сценарії свят в ГУЛАГу, які він привіз із собою з ув’язнення.
‍
Згодом пан Фінберг з колегами почав збирати дисидентські зникомі архіви.
Також у бібліотеці є десятки друкарських машинок. Усі вони належали письменникам чи науковцям. На стелажах між книжками і світлинами стоять машинки Григорія Кочура, Івана Лисяка-Рудницького, Івана Дзюби, Гелія Снєгирьова, Ісаака Кіпніса.
‍
– У минулому столітті людям не дозволяли зберігати пам’ять, люди боялися залишати по собі щось, аби їх за це не покарали. У радянські часи люди боялися фіксувати. Листи цензурували, спалювали. Репресовану людину вирізали з фото. Але коли скінчилося радянське божевілля, ми почали жити сповна, зберігаючи пам’ять, найважливішу людську можливість.
На прощання Леонід Фінберг дозволяє взяти книжки, які мені цікаві, будь-які. Я обираю декілька, але чоловік докладає мені ще, якимось дивом вгадуючи мої смаки. Бо він така уважна й відкрита людина. Тож я покидаю книгозбірню вдячною її хранителеві.
Текст:
Віра Курико
Фото:
Данило Павлов
Дизайн та розробка:
shum.design
Михайло Шкільник – натхненник премії
про премію
Нагороду вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.
Лауреати 2023
Церемонія нагородження відбулася 19 січня 2024 року.
Євген Сверстюк
Леонід Фінберг
"Світло Справедливості" — нагорода, яку вручають за моральне, духовне та етичне лідерство. Заснована канадійкою українського походження Анастасією Шкільник на честь її батька доктора Михайла Шкільника, юриста, громадського і політичного діяча часів визвольного руху в Україні 1917—1920 років.
Інститут лідерства та управління — підрозділ Українського католицького університету. Понад 13 років зміцнює громадянське суспільство шляхом навчання та розвитку лідерів і лідерок громадського сектору та їхніх команд.
Локальна історія — медіаплатформа про українське минуле та сучасне. З 2018 року щомісяця видаємо друкований журнал.
Михайло Шкільник – натхненник премії
про премію
Нагороду вручають з 2010 року. Її лауреати – українці та українки, які мужньо слідували своїм переконанням та обстоювали ідеали демократичного суспільства.
Лауреати 2023
Церемонія нагородження відбулася 19 січня 2024 року.
Євген
Сверстюк
Леонід
Фінберг