Куди поділись словацькі українці

Шлях до русинства

“Село Тихий Потік лежит на розграню Шаріша а Спіша. Є то підгорське село, всунуте до Левоцьких верхів, в бліскості ріки Торіси. Перша справа о селі є в супісі сел Шариськой століци з року тисяча чтириста двадцять сім…”, – голос радіоведучої змушує прокинутися якраз тоді, коли поїзд проїхав Низькі Татри. На південь – заповідник Словацький Рай, на північ – назване село, попереду – Шариш. Це словацький “Дикий Схід”, регіон із мішанкою народів, мов, релігій, кухонь. Навіть пиво тут п’ють своє, Šariš, тоді як у решті Словаччини віддають перевагу Zlaty Bazant. Шаришани мають славу самовпевнених та гучних, при цьому здатних до компромісу: врешті-решт тут століттями вдавалось мирно вживатись словакам, угорцям, полякам та українцям. Останніх у регіоні чимало. Села поблизу Бардіїва, Свидника, Гуменного, Сніни часто всуціль українські, багато українців живе й у містах, зокрема в центрі регіону – Пряшеві. Саме як Пряшівщина відома в нас ця найзахідніша частина української етнічної території.

Втім за останні півстоліття кількість місцевих, які називають себе українцями, істотно зменшилась. Якщо 1967-го українцями називали себе майже 100 тисяч мешканців цих місць (2,26 % від усього населення Словаччини), то за найновішим переписом 2011-го таких виявилось 7 430 осіб – 0,1 %. Ні воєн, ні значних міграцій протягом цього часу не було. Куди ж усі зникли?

1989-го, після падіння в Чехословаччині комуністичного режиму, люди отримали більше можливостей для самовизначення. І чимало тих, хто раніше вважали себе українцями, записались русинами – окремим народом, що нібито не має нічого спільного ні з наддніпрянцями, ні з галичанами. Завдяки агітації громадських активістів, зокрема канадського історика русинсько-угорського походження Пола Роберта Маґочі, поступово русинами визнавали себе все більше людей. Сьогодні таких офіційно понад 35 тисяч.

Русинська лінгвістика активно розвивається: є кафедра русинської мови у Пряшівському університеті, 2015-го вийшов п’ятитомний русинсько-український словник на 250 тисяч слів. Опоненти, швидше за все, звернуть увагу, що 90 % слів у цих книжках від аналогічних українських слів відрізняються максимум фонетично, а решта 10 % – запозичення зі словацької, угорської та польської мов. Додадуть, що українська мова має чимало говірок, особливо на прикордонних територіях. І що процес поширення української літературної мови на цих теренах наприкінці XIX – на початку XX століття був ускладнений через географічну віддаленість регіону та його належність до інших держав. “Ми не брали участи въ обновленю українського письменного слова, тому і тота чуднота наших людей до украѣнщини”, – підтверджував це на початку ХХ століття русинський громадський діяч Гіадор Стрипський.

Русини – окремий народ, який складається з лемків, бойків, долинян (закарпатців) та гуцулів, запевняє, зокрема, сучасний русинський політик Іван Туряниця. “Русины населяют Закарпатьску область Україны, Выходне Словеньско і часть польскых Бескид. Дакотра часть з них жыє в країнах, де ся переселили в часї послїднїх стороч – Мадярьску, Сербії, Румунії…”, – ідеться у статті “Русины” русинськомовної версії Вікіпедії.

Русинство – наслідок політики сусідніх держав у стилі “Розділяй і володарюй”, запевняють супротивники цього руху. Особливо активною в цій тактиці відколу частини українського народу була Угорщина, стверджує ужгородський дослідник Любомир Белей. У своїй книжці “Русинський сепаратизм: націєтворення in vitro” він подає, зокрема, історію 1939 року. Тоді на теренах Закарпаття прогосили незалежну Карпатську Україну. Після її захоплення угорський уряд заборонив українськомовні пресу, шкільні підручники та культурні організації, навіть використання слова “український”. Натомість форсували створення так званої угроруської мови. Того ж року вийшла друком відповідна граматика: щоправда, через подібність її тексту до української мови угорський керівник Закарпаття Міклош Козма розпорядився переписати книжку, ставлячи після кожного слова, що закінчувалось на приголосну, “ъ”. Це закінчення тоді вже давно не використовували ні в Росії, ні в Україні – однак “карпатський русинський народ, який завдяки географічним, історичним та релігійним обставинам сформувався як самостійний, ми не хочемо розвивати ні у великоруському, ні в українському напрямі, оскільки політично вони ведуть за кордон”, – писав тоді Козма.

Предметом суперечок є і назва спільноти. Пол Роберт Маґочі запевняє, що використання слова “русини” наголошує на окремішності. Любомир Белей натомість стверджує, що раніше це було типовою самоназвою для всіх українців. Мовляв, Іван Франко в поезіях значно частіше використовує “русин”, ніж “українець”: 87 разів проти одного. “Рутенський” у нього згадано 20 разів, “український” – 11. Часто вживає це слово на позначення українців і Тарас Шевченко. Воно було настільки загальновживаним, що навіть у метриці Степана Бандери у графі “національність” позначено “русин”.

Поїзд уже проїхав Кошиці й Гуменне, гори змінились лісистими пагорбами. Тут гарно, хоч рельєф ускладнює ведення сільського господарства. Ці терени завжди вважали біднішими за центральну Словаччину, не кажучи про Братиславу. Засніжений пейзаж за вікном депресивний: трапляються покинуті хати, недобудови. Вмикаю наступний аудіозапис.

“Днесь представиме невелике, але зато русинське а красне село Олька. Село має уж шістсот дев’ять років, лежить в Нізкіх Бескидах, в околю є буковий ліс. Знане фольклором, співмі, танцамі. В селі Олька жиє сполочно 320 жителів, з чого 166 жителів сі за свою народність вибрало русинську…”. Це випуски програми “Нашы села” інтернет-радіостанції Rusyn.fm – медіа, що розраховане на молодіжну русинську аудиторію. Серед інших його програм – “релацій” – “Нашы целебріты” про відомих русинів, кулінарне шоу “Запражка” (“Переселили сьте ся десь далеко і смутно Вам за домашніма стравами од матери або бабкы? Не знате, як ся роблять стародавны їдла як пирогы, джадкы або мачанка? Сьте ту правилно, довєдна будеме варити і пробовати што сьте іщі не пробовали”.) і щотижнева “Русиньска гітпарада” з десятьма піснями, здебільшого народними. Впадає у вічі, що у програм вкрай мало прослуховувань. Навіть не сотні – десятки.

Rusyn.fm, газету “Русин-інфо”, журнал “Артос”, видання книжок русинською та ще десятки проектів фінансують із державного бюджету Словаччини. Сума коштів залежить від кількості людей, які визнають себе русинами: така політика стосується всіх національних меншин країни. 2016-го русинські культурні та просвітницькі організації отримали понад 300 тисяч євро.

Поїзд наближається до кінцевої станції. Тут, під самим польським кордоном, уздовж річки Лаборець розташоване єдине містечко, у якому русинське населення ледь не переважає. Через це вперше у Словаччині бачу на будівлі вокзалу напис кирилицею: “Меджілабірці”.

Між сучасним мистецтвом і радянським пам’ятником

Тут усього шість тисяч людей. Колись жило більше, та й Міжлабірці (так назва містечка звучить українською) були помітним промисловим центром: працювала фабрика з виробництва скляних люстр. Тепер замість фабрики – цех на півсотні людей, а головними місцями роботи стали залізниця й лісництво. Заготівля деревини тут серйозний бізнес, біля колії чекають відправлення цілі гори колод.

За колодами починаються хати – з курми на затишних подвір’ях, ніби не міські. За хатами – недобудовані промислові споруди. Автобусна зупинка після них не могла б виглядати контрастніше на цьому депресивно-провінційному тлі: вона імітує бляшанку супу Campbell, знакову роботу найбільшого “целебріта” русинського походження – художника Енді Воргола. Його батьки, Андрій Воргола та Юлія Завадська, народились у сусідньому з Міжлабірцями селі Микова. Сьогодні про засновника американського поп-арту в Міжлабірцях нагадують і пам’ятник, і названі на його честь вулиця й готель, і навіть крамниця одягу з портретом Воргола на стіні. Головний же пов’язаний зі знаменитістю об’єкт – Музей сучасного мистецтва. Перший у світі з присвячених художникові та єдиний в Європі, ще 1991 року він відкрив свої двері для відвідувачів. У приміщенні колишнього будинку культури, двоповерхівки, типової для радянських міст.

У неділю опівдні я в музеї єдиний відвідувач. За два євро отримую надрукований того ж 1991-го буклет, листівку і право піднятись до експозиції. Соціалістичну за духом будівлю спробували змінити оздобленням: сходи розмальовано великими квітами, на лінолеумі в залах – абстрактні патерни.

Сам митець музею свого імені не побачив: помер за чотири роки до його відкриття. Зате у створенні закладу активну участь взяли члени великої родини Ворголів. Вони, зокрема, надсилали експонати. Тому в Міжлабірцях можна побачити і фотоапарат Енді Воргола, і один з його костюмів, і ескізи, які зробила матір, і братову хрестильну сорочку. Є там і репродукції картин художника, і навіть сам він у натуральну величину, із триденною щетиною, як силіконовий манекен. Експозиції такого музею міг би позаздрити і Львів, і Київ. От лише наскільки музей найвідомішого русина є русинським? Підписи до експонатів і картин – лише двома мовами: словацькою та англійською. Буклети є також німецькою, чеською, польською. А от русинською немає нічого. Утім кирилиця фігурує на двох експонатах: обкладинці журналу “Русин” із портретом митця та свідоцтві “Почётного гражданина Подкарпатськой Руси”, яке видала не визнана Україною ужгородська організація “Сойм Подкарпатськых русинов”. Ремарка музею: “Маргінальна спроба використати Воргола у власних політичних цілях”.

Та в цьому місті російського більше, ніж русинського. Одні з центральних вулиць – Горького й Толстого, на головному перехресті – стела з червоною радянською зіркою й написом “Павшим героям Советской армии за наше освобождение”. Неподалік, на круглій тумбі оголошень, – реклама фестивалю російських фільмів.

Шукаю місцевих русинів, щоб спитати, чи достатньо в них можливостей для використання й розвитку власної мови. У неділю по обіді на вулиці видно лише ромських підлітків, більшість закладів не працює, в інших – порожньо. Нарешті наздоганяю двох жінок поважного віку, які повертаються з церкви.

– В порядку наш язик, ми на нім гуторимо, – відповідає одна. – Молоді вже по-словеньську, та й мало їх тут жиє. Але я русинка – була, єсть і буду. Я родилась русином, – всміхаючись, цитує рядок відомої поезії Олександра Духновича.

Пряшівського священика і просвітника середини XIX ст. русини вважають своїм найбільшим поетом. Хоча щодо того, який саме народ він мав на увазі під словом “русини”, в українських істориків своя думка.

Сутеніє, мушу знов сідати в поїзд. Розпитати про сучасне життя русинську інтелігенцію Пряшева.

“Честний мій рід не забуду, останусь єго сином”

У 90-тисячному центрі краю ситуація з русинською мовою не краща. Русинських газет не купити в місцевих кіосках, русинських книжок не знайти у книгарнях, ні в старій центральній, яка колись називалась “Радянська книга”, ні в молодіжній Libresso. Усе це можна було би знайти в “Русском доме”, будівлі на центральній площі Пряшева, на зведення якої сто років тому скинулись місцеві русини, щоб мати культурний центр і місце для зібрань. Однак будинок зачинений – і, судячи з анонсу події минулого літа на дверях, давно. Чому так?

Сподіваючись знайти відповіді, йду до офісної будівлі, позначеної на мапах як редакція українськомовних газети “Нове життя” й журналу “Дружно вперед”. За соціалістичної Чехословаччини ці видання мали чималі тиражі, редакція займала три поверхи. Нині біля входу ще можна побачити папірці з вицвілими логотипами видань. Але використовують будівлю вже інші, словацькі організації. Української періодики чи книжок у Пряшеві у вільному доступі теж не знайшлось.

Остання надія лишається на відносно нову організацію – Музей русинської культури. Його поява – результат скандалу. У 1990-ті, коли словацькі українці масово записувались у русини, переоформлювались і культурні організації. Український театр у Пряшеві став русинським. Українськомовна редакція місцевих державних радіо й телебачення розділилась на дві. Паралельно з фестивалем української пісні за підтримки тодішнього президента Словаччини постав русинський. Репертуар подібний, однак відбувається фестиваль на два тижні раніше за український. Відтак більшість відвідувачів збирає він.

Із понад десятка українських культурних організацій залишилась одна – Музей української культури, який існує з 1956 року. Нині він розташований у містечку Свидник. У 1990-ті та двотисячні музей не раз змінював назви, сьогодні – це Музей українсько-русинської культури, однак завдяки принциповій позиції директора, Мирослава Сополиги, по суті лишається українським і навіть публікує українськомовні наукові записки. Тоді словацький уряд заснував окремий Музей русинської культури й передав йому у використання двоповерхівку на головній вулиці Пряшева – Масариковій. Стукаю у двері – відчинено.

Складно відрізнити цей музей від подібного етнографічного українського. Ті самі вишиванки, та ж побілена хатня піч, такі ж пасторальні пейзажі на картинах. Одна з найоригінальніших – зала про русинів Сполучених Штатів. За останні століття з цих країв за океан у пошуках заможнішого життя виїхали десятки тисяч людей. Найбільше їх живе в Міннеаполісі, Клівленді, Піттсбурґу. В експозиції є навіть реклама цигарок із підписом: “Camelki sut’ dla znanych kurjasčih! Jak uznajut razluku hornutsja do Camels”.

В сусідній залі – копії дерев’яних церков Пряшівщини. Кожна стіна, кожен дашок зроблено з ретельно склеєних разом щіпок у кілька міліметрів завширшки й кілька сантиметрів завдовжки.

– То є така спеціальна техніка. Кожен шмат із тонкого дерева вистругується, – підходить працівник музею, пояснює. – Це шофер автобуса в рамках свого вільного часу таке робив. Мав добру жінку, то дозволила йому приділяти на це час, – сміється.

Працівника музею, привітного невисокого чоловіка, звати Петро Кімак-Фейко. Кураторство музейних подій та виставок – лише одна з його робіт.

– У дитинстві я хотів дипломатом бути, працювати у словацькій амбасаді на Україні, – розповідає. – Але 89-го року було неспокійно, батьки заборонили виїздити за кордон – і так я вивчився на вчителя початкових класів шкіл з українською мовою навчання. Звідти й знаю добре мову. Вчителював, був директором школи одинадцять років. Але завжди мав потяг до культури. Тепер от тут, а ще, – всміхається, – я ваш колега. Є справодайцем, репортером.

Пан Петро працює на Rusyn.fm ведучим новин, а віднедавна й автором програми. Тепер “Нашы села” робить він.

– Два рази до місяця в суботу-неділю їздю по регіоні, – пояснює як працює. – Один вікенд поїду, а той маю трошки вільного часу.

Викладач української мови тепер розвиває культуру, що протиставляє себе українській. Чи не бачить у цьому конфлікту?

– Воно все залежно від того, хто як дивиться, – каже. – Я тут собі думаю, шо кожен має вирішувати, хто він на основі своїх відчуттів. Я от усе люблю – навіть не так, є в нас таке слово “мілую”. Це сильніше, ніж “люблю”, от муж друзів любить, а жінку – мілує. Так і я мілую Україну, українську мову, Росію мілую також. 

У холі музею чути галас. Кімак-Фейко пояснює: закінчилась зустріч русинських активістів. Вони вирішували, як бути з “Русским домом”. Громадську організацію, що керує будинком, очолив чоловік, який під виглядом ремонту будівлі насправді облаштував там квартири – собі й доньці.

Спускаюсь донизу. Активістами виявились переважно люди за 60. Щоб зав’язати розмову, питаю, де у Пряшеві можна добре поїсти. Дійсно голодний: зранку не їв.

– О-о, ходімо з нами, ми тобі все покажемо! – пожвавлюються чоловік та жінка поважного віку. – Тільки спершу зайдемо в нашу аптеку, а тоді будемо їсти.

Як створювати нові слова

Однак мені щастить: чоловік та жінка виявились видними представниками русинської інтелігенції. Анна Кузмякова веде на Rusyn.fm новини, перевіряє на граматичну коректність тексти радійних програм, а також є літредакторкою головної русинської газети “Інфо русин”. Федір Віцо – один із найвідоміших карикатуристів Словаччини, малює для русинських, словацьких і чеських видань. Постійно жартує.

– Мій рід іще в Давньому Римі зачався, – каже. – Знаєш ту їхню примовку: “Veni, Vidi, Vici”? Але насправді – “Veni, Vidi, Vico”!

Колись обидвоє були представниками місцевої української інтелігенції. Анна Кузмякова так само перевіряла на правильність граматики шпальти української газети “Нове життя”, Федір Віцо малював для журналу “Дружно вперед”. Але часи змінилися.

“Аптека” виявляється наливайкою. Уздовж стін довгого, схожого на коридор приміщення – тонкі перила, яких вистачає лише для того, щоб поставити склянку. В меню дві позиції: червоне та біле вино.

– Ми, правда, так лікуємось! – вигукує Віцо. – Мені 74, а хто скаже? А є в нас один, якому за 90. Же колись ми всі працювали в Культурному союзі українських трудящих! Тепер ми ся називам “Культурний союз русинських безробітних”. Роботи не має багато хто.

І тут сталось так, що ті, хто піклувався про українську мову, тепер дбають про її конкурентку. Чому?

– Бо ніхто нас не питав, хочемо ми бути українцями, чи не хочемо, – вигукує Кузмякова. – У тому Культурному союзі всі між собою по-русинськи гуторили. А мусіли писати лише по-українськи. Без варіантів.

Корінь проблеми, переконаний Ф. Віцо, лежить у 1952 році. Тоді на Пряшівщині почалась українізація й виконувалась вона комуністичними методами: просто перевели всі школи на українську мову, заборонили людям називатись русинами й почали видавати пропагандистську літературу та пресу українською. Логіка тих подій була такою: 1945-го Радянський Союз приєднав до свого складу Закарпаття, подавши це як возз’єднання частин українського народу. За цієї умови просування теми окремішності русинів, як це робили попередні держави, СРСР не було вигідно, на Закарпатті відбулась українізація. А у Пряшеві нерідко жили близькі родичі ужгородців. Нелогічно, коли членів однієї родини вважають представниками різних народів. Так за спонукання Москви сателіт, комуністична Чехословаччина, провела українізацію й у себе – різко й технічно.

Жінка пригадує, що коли почали видавати газету “Інфо русин”, місцеві відмовлялись її купувати: мовляв, бачили кирилицю і вважали, що це українськомовне видання. Із цих причин одна з версій русинського правопису нині використовує латинку.

У словацьких русинів – три версії правопису. 1995-го місцеві лінгвісти розробили перші правила, 2005-го трохи їх змінили (зокрема запровадили літеру “ї”), однак потребу в цьому визнають не всі, вважає ту реформу зайвою і моя співрозмовниця. Також є версія латинською абеткою. На півночі Сербії використовують свій правопис. Якщо врахувати ще кілька зовсім аматорських варіантів, стає зрозумілим, чому навіть назва ареалу проживання русинів, “Підкарпатська Русь”, має сім варіантів написання.

За умови невизначеності стандартів і враховуючи, що “Інфо русин” та “Rusyn.fm” – найпопулярніші русинськомовні ЗМІ, виходить, що як Кузмякова вирішить писати, так у русинській мові і вважатимуть правильно. Яке нове слово запровадить, таке й вважатиметься русинським. Чи правда це?

– Так, але мені не йдеться про вплив, – відповідає. – Я не придумую слова “з нічого”, а намагаюсь згадати, як говорили наші батьки, наші прадіди. От учора розгадувала кросворд і там було слово “право”. І мені прийшло на думку, як моя мати казала: “Йой, та тоти сусіди ся тівко правотили – дась три-штири роки ся правотили”. Судилися, значить. Один одного давали на суд.

Пані Анна розчулюється, захоплюється темою. Говорячи про мову, ми переходимо з “аптеки” до іншого закладу – їжі там, утім, теж не виявилось, натомість Анна з Федором налили собі й мені боровички – місцевої горілки, настояної на ялівці. До нашого столика підходить словак напідпитку, почувши русинську, вигукує: “Ви є позостатки комунізму!”, – і швидко йде геть. У Віцо псується настрій, він іде додому. Збирається й Анна: має перевірити на граматику свіжий номер “Інфо русин”. Однак уже коли ми вдягаємось, до пабу заходить чоловік, побачивши якого, жінка змінюється на обличчі.

– Ви шукали тих, хто у Пряшеві займається українською культурою? Ось і знайшли.

Чоловік виявляється Павлом Богданом, багаторічним редактором українського радіо у Пряшеві, депутатом словацького парламенту в 1992–1994 роках. Запрошує нас до розмови.

“Театрали”

За інших умов вони навряд чи сіли б поруч. Колись Анна й Павло працювали разом, сьогодні – по протилежні боки барикад. Колись місцеві українськомовні функціонери, за словами А. Кузмякової і Ф. Віцо, тиснули на русинів. Тепер такі, як вона, спричиняються до того, що українцями вважають себе все менше місцевих, відтак українськомовні видання й установи отримують усе менше державних грошей. 

– Анна не буде погоджуватись зі мною, але ми є однією національною меншиною, – каже П. Богдан. – Все одно, як ми будемо її називати: чи українці, чи русини, чи русини-українці, але в неї одні спільні ознаки. Діалекти, ясна річ, відрізняються. Але так є всюди.

Пані Анна промовисто кашлянула. Пан Павло спокійно продовжує:

– Ті, хто вивчив літературну мову, – говорить літературною. Вони вживають ту мову, яку називають мовою, інші називають діалектом. Мають різні погляди.

Наскільки б не різнились погляди русинів-українців, очевидно одне: і тих, і тих з роками стає усе менше. Люди реєструють себе словаками, чимало дітей уже не знають ні русинської, ні української мов. 2014-го у двох школах із вивченням русинської мови навчалось усього 58 учнів. 2016-го вони мали лише одного першокласника.

– Ми, мабуть, єдина нація, яка свідомо виховує дітей для іншого народу, – зітхає П. Богдан.

– Наші бояться, соромляться бесідувати по-своєму, – пояснює А. Кузмякова. – Бо приїде людина до міста, ще скажуть на неї: “О, то дурний руснак!”. А вона стягне вуха й мовчить. Бо не знає аргументації, не знає видатних людей нашого роду. А русини в свій час співзасновниками Словацької держави були!

– Справді, процес асиміляції йде дуже сильний. Частково він добровільний, але держава його не стримує, – каже пан Павло.

3 вересня 1992 року, невдовзі після того, як чоловік став депутатом словацького парламенту, у країні прийняли Конституцію. П. Богдан та представники угорської меншини за неї не голосували.

– Зокрема тому, що починається вона зі слів: “Ми, народ словацький…”, а не “Ми, жителі Словацької республіки”. Бо ж і національні меншини є, – пояснює чоловік. – Була в Конституції окрема стаття про права нацменшин, яку при голосуванні вилучили. Ще обіцяли прийняти закон “Про національні меншини” з усім переліком прав. Досі цього закону немає.

Питаю, чи давно ситуація, що літератури ні русинською, ні українською у Пряшеві не знайдеш.

– Та ні, раніше і в книгарнях, і в бібліотеках чимало української літератури було. Тепер нема нічого. В нас у підвалі лишилась хіба, – каже П. Богдан.

Отже, виходить, що справа асиміляції національної меншини наближається до логічного кінця? І українці, і русини поступово стають словаками?

– Практично так, – погоджуються обидвоє.

– Але ж словаки запевняють, що це демократична держава, у якій кожен народ має вдосталь можливостей. На ділі інакше?

– Словаки вони такі… Театрали! Дуже красиво говорити вміють, – каже Анна. Павло ствердно киває головою: тут вони розбіжностей у поглядах не мають. Після тривалої паузи П. Богдан додає: “Давайте, мабуть, візьмемо ще боровички”.