Людина, що мала мужність говорити правду

<p>Іван Дзюба</p>

Так про шістдесяті роки Івана Дзюби згадувала Ірина Жиленко, одна з когорти "шістдесятників". Серед покоління, котре згодом увійшло в історію під цією умовною назвою, Дзюба належав до "старших" (разом із Євгеном Сверстюком та Іваном Світличним). Тих, котрі творили інтелектуальний ґрунт для молодого покоління, котре входило в українську культуру на зламі п’ятдесятих та шістдесятих років минулого століття. В спогадах та щоденниках багатьох шістдесятників невипадково можна зустріти терміни "дзюбізми" чи "дзюбісти". Таке напів жартівливе самовизначення молодих людей підкреслювало особливе становище літературного критика серед своїх колег.

<p>Обкладинка книги Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"</p>

Саме Іван Дзюба в 1965 році написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" ключовий текст українського дисидентського руху, який щойно народжувався. Літературний критик,  не вдаючись до надмірної емоційності чи пафосу, у своєму тексті по поличках розклав механізми русифікації України. Понад п’ятдесят років після написання цього есею, під час однієї з наших розмов, пан Іван ствердив: "Серед нас були дуже різні люди – з різними світоглядними чи релігійними переконаннями, зрештою, різної національності. Однак всіх об’єднувало трагічне становище української мови".

Есей став бомбою сповільненої дії для Радянського Союзу.  До цього тексту поверталися не лише дисиденти в наступних десятиліттях, адже мало хто мав здатність з такою чіткістю схопити суть проблеми і аргументувати свою позицію, як Іван Дзюба. Текст перекладався різними мовами і виходив за кордоном. Характерно, що проблема русифікації України була незрозумілою навіть для кола російських дисидентів. Вадим Скуратівський пригадував, що коли з російським перекладом "Інтернаціоналізму чи русифікації?" ознайомився Андрій Сахаров, він лише кинув: "первобытно-каменный век проблемы". Ситий голодного не розуміє, українські дисиденти вели власну боротьбу за свою мову та культуру проти колоніального тиску, яка, насправді, досі не завершилась.

***

Відносно нещодавно мені пощастило знову чаювати в гостях у пана Івана та пані Марти. Розмова, після побіжного огляду сучасних політичних  реалій, плавно повернулася в ті роки буремної хрущовської "відлиги", коли пан Іван задумував свій знаменитий лист-есей. Насправді, паралелі з тодішньою русифікацією та сучасним "мовним питанням" напрошуються самі собою. Абсолютна більшість механізмів русифікації, які Іван Дзюба описав понад 50 років тому, активно діють досі. Однак попри моє детальне дослідження нормативно-правових актів того часу, мені так і не вдалося віднайти чіткого "репресивного" апарату, який би тоді змушував українців переходити на російську мову. Напрошувався невеселий висновок. Зрештою, в кого запитатись, як не в автора "Інтернаціоналізму чи русифікації"? 

Іван Дзюба кивнув на мої роздуми:

Без сумніву, існував тиск, який не описувався в законах. Був опосередкований примус, була атмосфера в суспільстві, була політична кон’юнктура. Але вибір, по суті, залишався за кожним з нас. Справді, мало що змінилось з того часу.

Після декількагодинної розмови пан Іван відпроваджував мене до фіртки. В голові в мене крутилося все те ж банальне але ключове: "Так а що ж таки робити?"

<p>Офіційна світлина КДБ Івана Дзюби перед арештом у 1973 році</p>

***

Попри те, що ім’я Іван Дзюби, мабуть, залишиться в історії, передусім саме як ім’я автора "Інтернаціоналізму чи русифікації?", його етика значно ширша, аніж лише боротьба за рівноправність української мови. Саме Іван Дзюба був тим, хто 4 вересня 1965 року виступив на прем’єрі "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова, відкрито та публічно заговорив про арешти української інтелігенції. Нечуваний прецедент в радянській Україні. Момент, з якого, фактично, можна брати відлік переходу шістдесятників у дисидентство. 

Через рік, на 25-ті роковини трагедії в Бабиному Яру, саме Іван Дзюба виголосив спонтанну промову, яка є цілком актуальною сьогодні, коли трагедія Бабиного Яру стала причиною для спекуляцій та політичного протистояння. Тоді ж Іван Дзюба окреслив ледь не ключовий етичний імператив "шістдесятництва":

Людина як найвища цінність, європейська традиція гуманізму та солідарності всередині радянської тоталітарної системи переплітається в етиці Івана Дзюби із чітким усвідомленням своєї національної гідності:

Однак Іван Дзюба це не лише сторінка історії України, а досі активний літературознавець. Нещодавно вийшла нова книга "Золота нитка. Нариси про (не) знаних".  Попри поважний вік, пан Іван працює над новими ідеями та книгами.  Голос Івана Дзюби – все такий же спокійний та розважливий, які багато років тому. І так само вартий того, щоб до нього дослухатись.