Хранителі УНР у Франції

Разом до кінця

Зображених на фото об’єднує кілька знакових факторів. У 1921 році усі вони перебували у таборі інтернованих українських вояків у польському Каліші, де у той час розташовувались 2-а Волинська, 3-я Залізна, 6-а Січова дивізії, а також Охорона Головного отамана. У 1922—1923 роках вони організовано виїхали з Каліша до французького міста Візен-Шалетт-сюр-Луан, що за 100 км від Парижу. Там саме потребували робітників на кілька підприємств. Багато років поспіль ці люди зберігали міцний зв’язок. 

Нарешті, що видається вкрай зворушливим, чимало людей на фото були поховані пліч-о-пліч на спеціальній ділянці православного цвинтаря у Візен-Шалетт-сюр-Луані. Із присутніх на фото там поховані Володимир Григораш, Петро Пашин, Дем’ян Долотій, Ілько Шаповал, Микола Ковальський, Іван Охмак, і можливо, деякі інші.

Українська громада цього маленького міста відіграла велику роль у діяльності "Товариства бувших вояків Армії УНР", заснованого 1924 року. Найбільші осередки товариства були у Польщі, на другому місці перебувала Франція, на третьому — Чехословаччина. Незадовго до початку Другої світової війни у всіх країнах налічувалось трохи більше 2 тисяч учасників товариства.

Після 1945-го уенерівська військова еміграція розпорошилася по всіх континентах. Більшість колишніх вояків Армії УНР по закінченні війни опинилися у Західній Німеччині. Там заснували кілька таборів для переміщених українців. Звідти у наприкінці 40-х вояки емігрувала до США, Великобританії, Канади та Австралії. Велика українська військова колонія залишилась і в Німеччині, поблизу Мюнхена. 

У 1955 році у Візен-Шалетт-сюр-Луані збудували українську меморіальну церкву імені Андрія Первозванного. У 1990-х стараннями дітей та онуків ветеранів Армії УНР на ділянці кладовища, де вони поховані, встановили пам’ятник авторства львівського скульптора Івана Самотоса. Тож організацію "Товариства бувших вояків Армії УНР" у Візен-Шалетт-сюр-Луан можна вважати однією з тих, які існували найдовше.

Нагороджені Хрестом Симона Петлюри

Фотографію зробили 1936 року з нагоди вручення Хрестів Симона Петлюри представникам громади Візен-Шалетт-сюр-Луану. Цю відзнаку запровадили 22 травня 1932 року на честь 15-ї річниці заснування Армії УНР. Наказ підписали Головний отаман УНР Андрій Лівицький та військовий міністр УНР Володимир Сальський. 

Нагородою відзначали вояків Армії УНР та повстанських загонів, "які брали участь у збройній боротьбі за звільнення України під керівництвом Головного отамана Симона Петлюри". Винятком були особи, які зрадили ідею державності України, перейшовши до табору ворогів, або "зганьбили себе вчинками, негідними українського вояка". Нагороджених іменували "лицарями". 

У роз’ясненні також йшлося, звідки взяти гроші на виготовлення Хрестів. Цією справою опікувалося Українське військово-історичне товариство. Розсилаючи Хрести та грамоти, воно мало отримати з кожного нагородженого по 6 злотих 50 грошей. Якщо ж він не міг сплатити суму, йому надсилали лише грамоту, але "після виплати 1 злотого".

Для нагородження групи ветеранів у Візен-Шалетт-сюр-Луані прибув начальник 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко. Вручення Хрестів Симона Петлюри відбулось піднесено та урочисто, адже всі присутні на фото – одягнені святково. Напевно, в українській пресі того часу можна знайти й бодай короткий опис цієї події, а ми звернемося до оповідання про присутніх на фотографії.

Першим сидить керівник відділення "Товариства бувших вояків Армії УНР" у Візен-Шалетт-сюр-Луані уродженець Тульчина, підполковник Олександр Свенціцький30.08.1891-?. З 1918 року від був стройовим старшиною у різних підрозділах Армії УНР, у 1920 році очолив 2-у сотню Охорони Головного отамана. 

Слідом за ним — сотник Павло Пашин, помер 13 березня 1944 року та був похований у Візен-Шалетт-сюр-Луані. Передостанній у цьому ряді — ветеран та георгіївський кавалер ще російсько-японської війни Дем’ян Долотій01.11.1877–28.02.1943. Пізніше він брав участь у Першій світовій війні, став офіцером за бойові відзначення, а в Армії УНР служив у 3-й Залізній дивізії.

Крім Хреста Симона Петлюри на лацканах піджаків ветеранів ми бачимо й іншу відзнаку — 3-ї Залізної дивізії, яка звалась "Залізний стрілець". Нею відзначали вояків, які впродовж 1919—1921 років служили у 3-й Залізній дивізії. Зокрема, такі відзнаки є у Пашина, Долотія, Ковальського, Климова, Охмака, Кислиці та кількох інших неідентифікованих постатей. Генерал Олександр Удовиченко має відзнаку "Залізного стрільця" на стрічці.

На фото також присутні ветерани інших з’єднань Армії УНР, зокрема 6-ї Січової дивізії: козак Михайло Сачок та підполковник Тадей Нетреба21.08.1893–13.08.1959, який був непересічною особистістю. 

Нетреба походив з української родини, що мешкала у Владикавказі. Став офіцером за бойові заслуги під час Першої світової війни. З грудня 1917 року служив в українських військах, у 1918–1919 роках був старшиною 62-го пішого Бахмутського та 1-гозгодом – 7-го Синього полку 3-ї Залізної дивізії. У бою з махновцями під Катеринославом 29 грудня 1918 року втратив праве око. У 1921—1922 роках виконував завдання Партизансько-повстанського штабу Юрка Тютюнника. Вже у Франції прийняв священницький чин, служив у парафії міста Крезо, де й помер унаслідок раку шлунка.

Під час та після Другої світової війни деяка частина мешканців української громади у Франції з різних причин переїхала до інших країн. Наприклад, сотник Михайло Пастушенко, який є на фотографії, у 1944 році вступив до 14-ї дивізії військ СС "Галичина", й воював у її складі до 1945-го. Цікаво, що його прізвище було "Пастухов". Він народився 26 січня 1881 року у селі Серби, що на Поділлі. Багато років служив в Окремому корпусі кордонної охорони, під час Першої світової війни, вже маючи звання підпрапорщика, у складі 1-го Заамурського прикордонного кінного полку заслужив Георгіївські хрести 4-го та 3-го ступеня. В Армії УНР Михайло називав себе Пастухов-Пастушенко, або — просто Пастушенко. Як досвідчений вершник, він спочатку служив у 4-му кінному полку ім. Івана Сірка Окремої кінної дивізії, а потім — запасному кінному полку, де виховував молодих козаків. Помер Михайло Пастухов-Пастушенко у Лондоні 11 лютого 1958 року.

Нові відзнаки

У 1957 році, з нагоди 40-річчя проголошення УНР, у діаспорі вирішили створити нову нагороду — Воєнний Хрест. Нею відзначали усіх колишніх вояків Армії УНР, а також УПА та інших українських формувань часів Другої світової війни, які визнавали себе громадянами УНР. До втілення цього проєкту вдалось дійти лише 1960 року, а нагородження відбувалось іще впродовж 15 наступних років. Серед власників Воєнного Хреста було кілька осіб, зображених на фото з генералом Удовиченком.

Найпершими отримали відзнаку двоє ветеранів, які після Другої світової війни переїхали з Візен-Шалетт-сюр-Луану до США:  військовий медик Павло Бушило у 1960 році та підвищений в еміграції до звання підполковника Дмитро Бакум — у 1963-му.

Павло Бушило походив з Житомирщини, де народився 1884 року. В Армії УНР служив санітарним хорунжим у 2-ї Волинській стрілецькій дивізії та лікарем Охорони Головного отамана. Коли та де він помер — поки що виявити не вдалось.

А ось про Дмитра Бакума збереглись докладніші відомості. Він народився 1897 року на Херсонщині. До українських військ вступив восени 1917 року. Служив хорунжим в Одеській гайдамацькій бригаді й був поранений під час вуличних боїв з більшовицькими військами 15 січня 1918 року. Згодом воював у складі 3-ї Залізної дивізії. Помер 17 січня 1983 року та був похований на великому українському цвинтарі Баунд-Брук у Нью-ДжерсіСША.

<p>Ілько Шаповал (1889 &mdash;1973)</p>

З емігрантів, які продовжували мешкати у Візен-Шалетт-сюр-Луані, Воєнний Хрест отримали троє: Микола Ковальський та Ілько Шаповал у 1969 році, а також Іван Охмак — у 1972-му.

В одній з публікацій фотографії 1936 року зазначено, що саме поручик Ілько Шаповал був її автором, а також — власником негативу. Саме йому ми завдячуємо тим, що ця світлина дійшла до наших днів у кількох екземплярах. Він служив поручиком у 3-й Залізній дивізії разом з Михайлом Ковальським, який там був однорічникомюнаком, який вступив на військову службу добровільно та мав відповідний освітній ценз для подальшого набуття ранга старшини. Товариші поховані поряд на православному цвинтарі Візен-Шалетт-сюр-Луану.

У 1977 році в діаспорі запровадили останню відзнаку — Хрест Відродження у пам’ять 60-ліття Армії УНР. Ним нагороджували усіх симпатиків та прихильників УНР. Серед відзначених був і останній представник "Товариства бувших вояків Армії УНР" у місті Візен-Шалетт-сюр-Луан — Іван Охмак. Він походив із села Троковичі під Житомиром, де народився 27 грудня 1901 року. Навесні 1919-го у Житомирі, закінчивши три класи семінарії, Охмак вступив до юнацької школи Армії УНР, яка готувала офіцерські кадри. У складі школи юнак брав участь у всіх боях 1919 року. До речі, у той час у ній також учились відомий український письменник Борис Антоненко-Давидович та поет Володимир Сосюра, які залишили про це докладні спогади. У 1920 році Іван Охмак перейшов до Спільної юнацької школи, яка також брала активну участь у боях з більшовиками, і став хорунжим 1 жовтня 1921 року — вже у таборі інтернованих у Каліші. Помер Іван Охмак 30 березня 1980 року.

Із присутніх на фото не вдалось ідентифікувати лише одну особу.