Будівля, що започаткувала український модерн

Колотнеча за проєкт 

Перше приміщення Полтавського губернського земства звели 1874 року. Проєкт у стилі італійського неоренесансу розробив харківський архітектор Федір Ниценко. Невелика будівля дуже скоро перестала задовольняти потреби відомства. 1895-го журнал "Зодчий" розмістив проєкт цивільного інженера Олександра Максимова. Той пропонував спорудити для земства велику неокласичну будівлю, але проєкт не втілили. 1901 року земський архітектор Олександр Ширшов представив своє бачення цієї споруди у стилі французького неоренесансу. Представники земства попросили автора допрацювати проєкт, щоб зменшити вартість спорудження. Пізніше, попри протест Ширшова, його креслення віддали на коригування киянину Володимиру Ніколаєву.

Це обговорення переросло в публічну дискусію. Головне питання — що саме повинна відображувати будівля, яка створюється для органу місцевого самоврядування такого українського регіону як Полтавщина? Якими візуальними засобами можна репрезентувати історичну тяглість місцевої культури, при цьому не впадаючи в копіювання форм традиційної архітектури? Поки у пресі тривали суперечки, почалося втілення проєкту Ширшова з доопрацюванням Ніколаєва. Але й ігнорувати суспільну думку діячі земства вже не могли.

Проти стильових рішень, непритаманних регіону, виступила громадськість, зокрема музикант Гнат Хоткевич, художник Сергій Васильківський, правник Микола Дмітрієв, мистецтвознавець Опанас Сластьон. 1903 року оголосили конкурс на новий проєкт. Учасники мусили врахувати, що будівля вже зведена до рівня підвіконь першого поверху — себто планування не могло бути суттєво змінене. Перевагу надали пропозиції художника Івана Жолтовського. Але її розкритикував голова будівельної комісії Євген Саранчов. Тоді на розгляд спеціального комітету запропонували кілька варіантів рішень головного чола будинку: у стилі французького ренесансу — Олександр Ширшов і Валентин Ніколаєв, у стилі модерн — П. Віленський, у "північноросійському" — Павло Волков, у стилі "середньовічних флорентійських абатств" — Іван Жолтовський, у "південноруському" стилі — Василь Кричевський. Після трьох годин колотнечі переможцем оголосили останній проєкт. Опанас Сластьон писав про це рішення у листі до письменника Бориса Грінченка: "Се ми зробили велике культурне придбання — історичний крок, який буде видно на весь світ!".

Стиль, якому треба придумати назву

30-річний випускник Харківського залізнично-технічного училища Василь Кричевський вже мав значний багаж знань і практичних навичок. Свого часу він був помічником міського архітектора Альфреда Шпігеля, в бібліотеці якого ознайомився з роботами англійських мистецтвознавців. Особливо йому імпонував принцип Вільяма Морріса: учитись у мистецтві минулого, а не наслідувати його. Потім було 10 років праці в бюро Олексія Бекетова. 1902-го Кричевський долучився до підготовчої комісії XI Всеросійського археологічного з'їзду в Харкові. Для етнографічної виставки він збудував типову селянську хату Слобожанщини. 

Молодий архітектор поєднував надбання народної архітектури з популярним у той час стилем ар-нувоінші назви: сецесіон, юґендстиль, модерн. В імперських центрах митці шукали нову естетику в сучасних матеріалах: бетоні, металевих конструкціях, склі. Натомість в історичних регіонах, які плекали певні політичні амбіції, цей стиль перетворився на потужний інструмент утвердження національної самосвідомості. Проєктанти переосмислювали традиційні форми дахи, віконні та дверні прорізи, використовували характерні для своєї місцевості матеріали, прикрашали фасади орнаментальними композиціями. 

Такі прояви характерні для будівель того часу, що постали в Угорщині, Чехії, Польщі, Шотландії, Фінляндії. Виразником цього руху став і проєкт Полтавського земського дому, створений Кричевським. В журналах засідань губернського земства стиль, у якому вирішено будівлю, називають "південноруським", іноді "псевдо-мавританським". В тексті закладної дошки вказано: "Ми піонери українського стилю". Вже пізніше усталився термін "український архітектурний модерн". 

В Опішню по допомогу

Як вже було вказано, перший поверх будівлі був зведений наполовину. Кричевський зосередився на пластичному вирішенні фасадів і силуеті дахів. Так, високий дах повинен був нагадувати дах традиційних українських хат. Фасад архітектор вирішив повністю обличкувати керамічною плиткою. Очевидно, при цьому взорувався на роботи Отто Ваґнера у Відні. Полив’яні кахлі виготовив опішнянський гончар Іван Гладиревський. Також майстрів з Опішні залучили до створення полив’яної зелено-блакитної дахівки й кручених колон оздоблення вікон. Гербові композиції виконували у Миргородській художньо-промислові школі. Різьблення на дерев’яних деталях робив Прокіп Юхименко з Диканщини. Полотно для панно зали засідань виткали учениці Дігтярівської зразкової навчально-ткацької майстерні.

Багато орнаментів і кераміки є й в інтер’єрах приміщення. Кричевський особисто малював всі елементи оздоблення, до найдрібніших деталей. Він створив більше сотні ескізів. А от до оформлення парадної зали засідань довелося долучати інших майстрів — художників Сергія Васильківського і Миколу Самокиша. При створенні розписів вони надихалися етнографічною колекцією Природно-історичного музею, що діяв при губернському земстві. Залу прикрасили три монументальні панно, написані на полотні олійними фарбами: "Вибори полковника Пушкаря на площі Спаської церкви в Полтаві", "Голота і Татарин" та "Ромоданівський шлях". 

Для будівництва використали прогресивні конструкції: залізобетонні кронштейни, металеві балки й ферми, покрівельне скло. 14 жовтня 1908 року — на свято Покрови — споруду освятили. 

Поява цього будинку вразила тодішнє українське суспільство: "Дім як грім!" — висловився про нього Сергій Васильківський. Полеміка під час проєктування змусила фахових учених зайнятись ґрунтовними дослідженнями національної архітектури. В 1920-х будівлю повністю віддали під музей. 1943-го споруда пережила нищівну пожежу, відбудова зайняла 20 років. Реставрація інтер’єрних розписів і даху триває дотепер.